Сповіді буремних

Коли настає весна, не лише березневі коти верещать, сповіщаючи усіх навкруги про своє небажання залишитись наодинці… Наші серця теж не мовчать.

Говорити про кохання – банально? Можливо. Втім, якщо якась Вища Сила нагородила когось тавром «по-справжньому закоханий» – це все ж таки робить його особливим, виділяє з-поміж натовпу сірого й млявого люду, де кожен поспішає чи ж навпаки – бездумно плентається кудись, невідомо куди. Це тавро чи радше статус підносить його на невидимий п’єдестал, з якого він шепоче світові свою таємницю.

У невеличкому приміщенні арт-кав’ярні «Театріон» розповідали настояні часом історії, що сплелись у «Любов через століття». Саме таку назву мала камерна вистава, з якою дебютувала київська філія школи-театру «Образ». Це її перший вихід у форматі комерційного проекту.
Герої спектаклю – лірик (Антон Кудряшов) та цинік (Сергій Кругус, який, до речі, є автором сценарію) – проводять глядачам своєрідну екскурсію потаємними кімнатами жіночих душ, що воліють сповідатись. Вони відверті, бурхливі та надривні…

Кохання – хвороба? Можливо. Це одна з небагатьох хвороб, якими споконвіків хворіє людство. Це одна з небагатьох хвороб, яка щоразу претендує на винятковість симптомів.

В меню спектаклю ви можете знайти різне жіноче кохання: витончену й хитру містифікацію, як у Глафіри (Марія Татаринова), спрагле, висушене рутинністю, як у Голубки (Ксенія Литвин), пристрасну і безборонну екзальтацію, як у Коханки (Лідія Лободин)… Або ж таке, як у Медеї (Людмила Замідра) – сповите болем і сповнене жагучої помсти, чи смиренне, закуте в очікування, як у Едіт Піаф (Оксана Ситник). Ви можете також знайти щось у стилі Мейбл – зухвале та непідкупне.

В меню життя є чимало видів кохання… Є з чого вибирати. Втім замовлення чомусь завжди роблять замість нас. Але, напевно, не варто нарікати на несмак долі, коли вона готує нам такі подарунки. Когось вона взагалі оминула… І йому так і не вдалось влити щемкого щастя у своє серце. Тепер він поневіряється, стогне на самоті, як Безприданниця (Оксана Прогнимак)… Порожнеча завжди породжує в собі страждання.

«В нашій студії може грати кожен. Але особливість полягає в тому, що ми підбираємо акторам кардинально протилежні для них амплуа. Те, що ви бачили, це – фактично результат пошуку… Кожен з акторів знайшов себе у тій ролі, яка відрізняється від його повсякденного життя», – розповідає Ольга Міхневич – художній керівник та режисер-постановник.

Монологи героїв спектаклю надзвичайно емоційні та проникливі. Це ніби знищує той бар’єр, який існує між глядачем та акторами. Якраз той випадок, коли він може бути не лише свідком…